Опубліковано в журналах "Wellcome to Ukraine" (англійською мовою, 2004 рік) та "Міжнародний туризм" (2005 рік) 

Земля, вода, вогонь і повітря — у полоні цих стихій почуваєшся з моменту, коли потрапляєш сюди. Ні, це не традиційні Карпати чи Крим. Є ще багато цікавих куточків в Україні, про які знають хіба що місцеві мешканці та завзяті туристи. Серед таких — річка Південний Буг, Бог, Гіпаніс.

Сплав через пороги — справа досить ризикована, але кількість її прихильників від цього не меншає. Когось вабить суто спортивний інтерес справи, іншим кортить хоч на якийсь час вирватися з буденного життя, але для більшості головна принада — романтика, пошук пригод.

Минулі роки ми не раз подорожували Південним Бугом. І ось — знову, перед закриттям сезону...

Бог — так змістовно і велично називали наші предки-слов’яни цю незвичайну річку, яка живила і живить людей вже багато тисячоліть. Перша згадка про неї дійшла до нашого часу ще з V століття до нашої ери. Завдяки Геродоту знаємо, що греки називали її Гіпанісом. Вона серед найдовших в Україні — бере початок на Хмельниччині й через понад 800 кілометрів, перетинаючи лісостеп і степ, сягає Чорного моря.

Отже — об’єкт вибраний, речі спаковані, ми готові до відкриття незвіданого та будь-яких пригод. Останнє змусило ретельно підготуватися фізично, психологічно та технічно. Навесні мали добру нагоду під час власного «Свята пробудження гір» повправлятися на порогах бурхливого карпатського Черемошу. Та й тренувальні перевороти катамарана влітку на Дністрі додали досвіду...

Цього разу ми вирішили «вбити двох зайців»: на окремих ділянках нас супроводжував мікроавтобус, тому спочатку помандрували водою по Вінниччині, а далі переїхали по сухому на Миколаївщину.

Погода сприяла теплом, на синьому небі повільно пливли хмари. Ми були трохи нижче Вінниці й майже готові до старту. Два чотиримісні туристичні катамарани «Рутенії», захисні шоломи, весла, рятувальні жилети й мотузка, запасне весло на кожен катамаран «про всяк випадок» — усе на нас і з нами. Рушаймо!

Невдовзі після старту чекала перша перешкода, яких на Південному Бузі більше десятка. Гребля. Досвід походів дався взнаки — швидко обнесли, попрямували далі. За кількасот метрів щось неприємно заскреготіло під одним із катамаранів і той зупинився посеред річки. Веслами дна не діставав ніхто, але суденце «сиділо» міцно: під водою — великий плаский камінь, ознак якого на поверхні не помітно. Саме такі сюрпризи готує своїм гостям «річковий бог».

За якусь хвилину продовжили. Русло поступово розширювався, з’явилося багато очеретяних острівців. Краєвиди ставали чимдалі привабливішими. Спокійна вода, лілеї, непомітна течія… Аж заколисувало. Усі мовчки веслували, не порушуючи чарівну тишу. Лише маленькі пташки-рибалочки супроводжували нас, пірнаючи за здобиччю. Цих «колібрі» тут ціле царство.

Річка почала помітно звужуватись, зробила крутенький поворот, за яким усе чіткіше чувся шум спадаючої води. Це ознака першого порогу, а їх на нашому маршруті — понад три десятки!

Південний Буг перетинає цікаве геологічне утворення — Український кристалічний щит. Ця ділянка суходолу не поринала у морські глибини близько 60 мільйонів років. Річка плине між високих крутих берегів із гранітними скелями, порогами, островами, неповторними краєвидами, теплим кліматом, багатою історією та гостинним людом.

Скелі, хаотично розкидане каміння, значний перепад води... Це впало в око відразу. Ми оцінили складність перешкоди й вибрали траєкторію руху через поріг, довжина якого близько 200 метрів. Готові. Підійшли — аж тут сюрприз: рівень води виявився замалим. Усім довелося по пояс у воді проводити катамарани через поросле довгими косами водоростей і завалене камінням річище. Через кілька годин відносного спокою це помітно збадьорило.

Ще декілька нескладних порогів — і влаштували першу стоянку. Намети, багаття, довгоочікувана кулеша... Відпочинок — свята справа!

День наступний: гарна вранішня погода додала настрою і підштовхнула до нових пригод. Чергові пороги бралися традиційно. При необхідності зупинялися, проводили розвідку, а часом затримувались, аби помилуватися високими гранітними скелями та дубово-сосновими лісами. Зрідка бачили й людей: місцеві рибалки приходять сюди ловити голованів, сомів чи іншу рибу. Колись для цього навіть будували з каміння спеціальні гатки, які ще й зараз зустрічаються на водному шляху.

Подекуди довжина порожистих ділянок перевищує кілометр. Одне з таких винятково красивих — у районі сіл Сокілець і Печера. Тут річка розділена островом на два рукави: у правому по всій ширині ніби могутні велетні порозкидали величезні кам’яні брили, через які вода проривається з гучним гуркотом; у лівому — штучно створений у ХІХ столітті канал, що подає воду до млина і ГЕС. Цікаві об’єкти над берегами — усипальня останніх власників Печери з роду магнатів Потоцьких (початок ХХ століття), старий парк на обох берегах річки й стара дерев’яна церква на високому скелястому березі. На цій ділянці традиційно проводяться змагання з водного туризму. Зараз канал пристосовують до проведення змагнь різного рівня. А рельєф тут і в околицях — добрий полігон для скелелазів.

Останній день подорожі на вінницькій ділянці Бугу виявився вдалим: спіймана вночі риба стала смачним сніданком. Щойно вирушивши, врятували баклана, у лапу якому вп’явся рибальський гачок-трійник. Для визволення такого немаленького птаха знадобились інструменти з ремонтного набору катамарана та неабиякі зусилля двох дужих хлопців.

Наступна зупинка дала нам змогу відчути себе археологами: високий берег, під яким зупинилися, всіяний давньою керамікою. За півгодини пошуків зібрано неабиякий матеріал. А скільки версій щодо історії краю висунуто за кілька наступних годин подорожі!

Пороги села із промовистою назвою Гранітне складаються з чотирьох «сходинок». Першу пройшли, висадились на берег і просто через хащі подалися до руїн давнього млина. Сама споруда, все що її оточує і стежина нагадували загублене місто в джунглях. Перебралися на протилежний берег, щоб зі скелі помилуватися всім порогом і мальовничими околицями. Стежина вела вгору по розпеченому граніту, на якому грілися вужі. У тріщині знайшли зміїну шкірку — якась «хазяйка кам’яної гори» залишила після линьки...

За урочищем Самчинецьке місцевого заказника нас уже чекав чотириколісний друг. Спакували речі — й уперед, тепер уже до Миколаївщини.

У цій частині свого плину Південний Буг переходить з українського лісостепу в степову зону. Саме тут для збереження унікального куточка України, його ландшафтів, флори і фауни створено регіональний ландшафтний парк «Гранітно-степове Побужжя».

І саме цю ділянку (близько 40 км) ми обрали: на ній — найцікавіші та найскладніші пороги.

Сіріло, наближався ранок. Ми знов опинилися на Південному Бузі. Та тут геть усе інакше: місцевість, клімат, скелі й навіть сама річка. Поступово з неба позникали зорі. Почало свій небесний похід сонце… Химерні нічні силуети скель і окремих каменів стали чіткішими і, нарешті, підсвічені вранішнім сонцем, постали в усій суворій красі. Ми привіталися з ними та річкою. Хоча бачили їх не вперше, але кожна зустріч — якась нова і особлива.

Стояли трохи нижче Первомайська. Місто розбудоване на основі поселень Ольвіополь і Голта на місці поповнення Південного Бугу річками Синюха і Кодима. Неподалік — урочище Катеринка, де знаходиться заказник косуль і фазанів.

Історія краю в давні часи була тісно пов’язана з південнобузькими порогами. Розпечена сонцем земля пам’ятає галопи козацьких коней, вигоріла трава і запахи різнотрав’я збуджують уяву мандрівників, а неймовірні сходи і заходи сонця зачаровують назавжди. Історією тут дихає все: каміння, скелі, села... Урочище Протич, Запорозька Брояка («брояка – це поріг»), острiв козака Мамая, скелi Турецький Стiл, Пугач, Сова, Корабельна та Гайдамацька, Романова балка — ось далеко не всі назви, що дійшли до нас із давніх часів. Ще з кам’яного віку на цих землях селилися люди: трипiльці, кіммерійці, скiфи, сармати, греки, римляни, давнi слов'яни. На території парку відомо майже сто археологічних пам’яток. Але в історичному плані ця місцевість відома насамперед завдяки колись розташованому тут центрові найбiльшої з восьми територiальних одиниць Запорозької Сiчi — Бугогардівської паланки, її прикордонного, сторожового, митного і риболовного пунктів. Осердям краю був острів Гард з однойменним порогом. Він привертає увагу дослідників уже понад століття. Останні розкопки велися лише кілька років тому.

Стаціонарний табір розбили у Мигії. Навпроти — електростанція і дирекція парку. Ми із задоволенням послухали екскурсію про місця, якими збираємося подорожувати. До випробувань готувалися тепер іще серйозніше, не раз перевірили спорядження, а по обіді вийшли на воду.

Серйозний «іспит на зрілість» — третій мигійський поріг «Інтеграл». Свою назву отримав від розтягнутої S-подібної форми: коли проходиш між каменями більшу половину порогу, велика скеля ділить річище на два рукави, при цьому весь потік води спрямовується просто на середину цього кам’яного громаддя, тож не лови гав — інакше таран! Нас притисло-таки до скелі масивним потоком течії й мало не перекинуло. Відчуття, звичайно, не з приємних, зате адреналіну — хоч відбавляй. Місце має ще одну назву — Червоні Ворота. Тут тренуються і змагаються водні туристи. Ось і цього разу були хлопці й дівчата з різних куточків України, із різними суднами, різним досвідом, але для всіх них змагання вкотре стало святом і водночас школою виживання.

Пройшли непогано і… знову пройшли — краще, під оплески глядачів.

Два наступні дні насолоджувались сплавом у каньйоні, ловили рибу, їли юшку, пили пиво, купалися. Передостанній вечір присвятили організації туристичної лазні. Не знаєте такої? Все просто. Протягом двох-трьох годин сильним вогнем нагріваються по-особливому складені камені, а паралельно з гнучкого дерева готується пересувний каркас, який обтягується поліетиленом. Коли камені розпікаються, жар закидають землею і зверху ставлять каркас. Умови просто ідеальні: на березі — пісочок, у річці — чиста, аж прозора вода, дубових і березових віників удосталь...

Ранок. Ми рушили на Гард, до апогею мандрівки. На околиці міста Південноукраїнська почалася довга гряда порогів — що далі, то складніші. Ось і випробували свою індивідуальну майстерність та командну злагодженість.

Перед проходженням такого складного порогу неодмінно належить оглянути його окремі ділянки. Першу ми подолали успішно. Другу, добре попрацювавши (бракувало місця для маневрів), — теж вдало. Залишилася третя, офіційно найскладніша. Лише близько ста метрів по річці — й подорож завершена. Торік ми тут не помітили особливих труднощів. Вийшли на острів, пригледілися: вода при порозі так піниться і реве. Всерйоз замислились: «А чи воно того варте? Може, обнести катамарани берегом та й по всьому?..» Мудрували довго. Вже й година минула, а ми ще гадали, до дрібниць розглядали місце, оцінювали підводні течії. На виході з порогу — так звана «бочка», тобто потужний злив водяного потоку з подальшою сильною зворотною течією, яку подолати дуже складно. І боронь Боже стати боком до течії — переворот неминучий. Вирішили, що поріг проходитиме один катамаран зі збірною командою на борту, решта стоятиме на острові з рятувальною мотузкою та фотоапаратами.

Ревіння води заглушило всі слова, адреналін розширив очі, змусив розум і тіло боротися зі стихією. Боротися, щоб вижити — це вже не жарти. Пройшли майже до середини, як раптом течія різко кинула нас під гранітний берег острова. В секунди вирівняли катамаран перед «бочкою» і навіть набрали швидкості, щоб її «прострілити», як потрапили у зворотну течію. Катамаран зупинився, хоч ми з усіх сил намагалися його витягти, потім судно разом із нами різко підняло вертикально і опустило... без трьох членів команди, які опинились у воді. Їхні намагання самостійно вилізти нічого не дали. Катамаран тримало у воді, то підтягуючи до «бочки», то трохи відпускаючи. Кілька разів «річковий бог» Буг знову пробував його перекинути. Залишався єдиний шанс вибратися — допомога з берега.

Рятувальна мотузка — спеціальний засіб страхування під час водних подорожей, який застосовується переважно, щоб витягати людей з води. Головне тут — надати допомогу вчасно. Для цього «лише» треба влучно кинути цю мотузку тим, хто терпить біду.

Сила води була такою, що п’ятеро дужих хлопців ледве витягли нас на безпечну твердь. Зважаючи на реалії й те, що могло б трапитися, «втрати» вирішили вважати незначними: синці, два втоплені захисні шоломи та пара сандалій.

Останній у цьому році вечір над Південним Бугом. Тости філософського змісту — сьогодні ми по-іншому поглянули на цінність і сутність життя. Розмови від душі, від серця. Враження через край... Десять днів подорожі пролетіли як мить.

Та ми ще повернемось!

Автори: Світлана та Сергій ПІДМОГИЛЬНІ

Фото: автори, Богдан Мислівєц та Гжегож Росовіч (Польща)